Слово про спільноту

Господи, а до кого ж іти нам?

Це ж у Тебе – слова життя вічного!

Місяць тому під час недільної Євхаристії мене по-особливому доторкнуло Слово Боже, яке Ісус скеровував до своєї пастви. В ту неділю священик читав Євангеліє від Йоана 6, 52 – 69:

«Отож юдеї заходилися сперечатися між собою, кажучи: «Як отой може нам своє тіло дати їсти?» А Ісус їм: «Істинно, істинно говорю вам: Якщо не споживатимете тіло Чоловічого Сина і не питимете його кров, не матимете життя в собі. Хто тіло моє їсть і кров мою п’є, той живе життям вічним, і я воскрешу його останнього дня. Бо тіло моє – їжа правдива, і кров моя – правдивий напій. Хто споживає тіло моє і кров мою п’є, той у мені перебуває, а я – в ньому. Як мене Отець живий послав, і я Отцем живу, так і той, хто споживає мене, житиме мною. Це й хліб, що зійшов з неба. Не як ото манну їли батьки ваші, а померли: хто цей хліб споживатиме, той повіки житиме».

Те говорив він, коли навчав у Капернаумі, у синагозі. Почувши це, багато з-поміж його учнів говорили: «Жорстока ця мова! Хто може її слухати?» Ісус, знавши в собі, що учні його обурюються з того приводу, мовив до них: «Чи вводить вас теє у спокусу? А коли побачите, як Син Чоловічий зноситиметься туди, де був спочатку, що тоді? Оживлює дух, тіло ж не допомагає ні в чому. Дух – ті слова, що їх я вимовив до вас. Вони й життя. Деякі з вас однак не вірують». Ісус бо знав від самого початку, хто ті, які не вірують, і хто той, що зрадить його. Тож додав: «Ось чому я сказав вам, що ніхто не спроможен прийти до мене, коли йому того не буде дано Отцем».

Від того часу численні з-поміж його учнів відступилися від нього і більше з ним не ходили. Тож мовив Ісус до дванадцятьох: «Невже й ви бажаєте відступитися?» Але озвався до нього Симон Петро: «Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у тебе – слова життя вічного! Ми й увірували й спізнали, що ти – Божий Святий».

Скажу, що почуте Слово «працювало» в мені весь день і, як відповідь на нього, хочу поділитися тим, що зродилося в моєму серці.

Основною думкою моїх роздумів є тема СПІЛЬНОТИ. Не один раз чула дискусії про те, чим є спільнота в християнському житті і чи потрібні спільноти в Церкві взагалі, коли ми й так належимо до конкретних парафій в місцевостях де живемо? Чи всі є покликані до спільнот і яка спільнота сьогодні є найкраща для мене і чому? Чи варто взагалі тратити на неї свій час? Ділюся цим, бо попри те, що належу до спільноти «Діти Цариці миру та поєднання» вже чотирнадцять років, такі ж питання виникали і в моєму серці.

Однак Ісус, «знаючи в собі» думки, які тривожать його учнів запитав: «Чи вводить вас теє у спокусу? (Йо 6, 61), що мішає Тобі дати відповідь на мій заклик, чого не розумієш з того, що говорю, або що викликає у Тебе запитання і здивування. Не бійся! Я Чекаю на Твої запитання і не боюся Твого обурення».

Я зрозуміла, що Ісус розраховує на мене, тому сьогодні знову з любов’ю кличе до своєї спільноти. Уявляєте, Ісус, сам Бог, Син Божий, кличе мене будувати спільноту разом з Ним, служити в ній Богу і людям, зростати в Його спільноті у святості й жити вже тут, на землі, Божим Царством.

Радісним відкриттям для мене було те, що моя спільнота дуже схожа до спільноти Ісуса, яку він будував разом з Симоном Петром, Йоаном, Яковом та іншими, які приєдналися до них.

Найперше, що відразу кидається у вічі, це невелика кількість учнів, яка залишилася з Ним після почутих в Капернаумі під час навчання слів: «Від того часу численні з-поміж його учнів відступилися від нього і більше з ним не ходили» (Йо 6, 66). Ісус, попри те, що знав думки своїх учнів дає їм пізнати правду про себе і те, чим мають жити, як мають будувати ту спільноту, до якої Він їх покликав. Христос не боїться, що з тої великої групи людей, яких Він покликав і які пішли за Ним, залишиться тільки дванадцять.

«Почувши це, багато з-поміж його учнів говорили: «Жорстока ця мова! Хто може її слухати?» (Йо 6, 60). Нас також може зневолювати страх перед незрозумінням чи обмовою в наших спільнотах... Ісус ясно вчить, щоб ми і цього не боялися, бо Він переміг всякий страх, полюбивши своїх до кінця. А там, де є любов, немає страху.

Тому Ісус, ризикуючи, запитує ту «решту», яка залишилася: «Невже й ви бажаєте відступитися?» (Йо 6, 67).

Можливо, нічого нового не відкрию, коли скажу, що Ісус сьогодні стоїть посеред нашої спільноти й питає: «Невже й ти хочеш відійти? Не бійся того, що інші відходять і вас залишається так мало, не бійся, що ви слабкі – бо Я є з вами і Я є вашою міццю. Не бійтеся!».

Слово Боже, яке я почула тієї неділі показало мені, що Ісус кличе мене до конкретної спільноти, так само, як колись на березі Генезаретського озера покликав рибалок. І не будь-куди, а до своєї спільноти, однак не кожна спільнота є тією, де на мене чекає Ісус. Не заперечую, Він є в усіх спільнотах, які збираються в Його ім’я, проте в інших спільнотах Ісус чекає на інших учнів. А мене Він чекає в тій невеликій, але так дорогій Його Серцю спільноті «Діти Цариці миру та поєднання». Саме в ній Він хоче зі мною і через мене здійснити план Отця Небесного.

Можливо, у когось також виникають подібні запитання і брак відваги наново дати Ісусові відповідь. Не бійтеся! Варто найперше дати собі відповідь, чи вірю я Ісусові і що спричиняє мою недовіру до Нього?

Слово Боже вчить нас, як і чим маємо жити, щоб будувати спільноту з Христом. Ісус говорить: «Хто споживає тіло моє і кров мою п’є, той у мені перебуває, а я – в ньому.» (Йо 6, 56). Господь дуже прагне єдності з нами, проте ця єдність залежить не лише від Нього, але й від нас.

Думаю, щоб людська спільнота, яку ми творимо сталася святою у Христі, її члени повинні дбати про Євхаристійну єдність як з Христом, так і один з одним. Адже без Христа ми не в змозі повірити й виконати того, до чого Він нас кличе.

«Хто тіло моє їсть і кров мою п’є, той живе життям вічним...» (Йо 6, 54). Ісус нам обіцяє вже тут, на землі, те, до чого ми покликані – вічне життя. І не треба його шукати де-інде, як тільки в Ньому. Бо той, хто достойно приймає Святе Причастя, той вже, за словами Ісуса, живе життям вічним.

Кожна людина покликана до того, щоб вчитися жити Царством Небесним, відкривати його у щоденному житті, зокрема в особистій й спільній молитві, в читанні Слова Божого, у Святих Тайнах, в спілкуванні з людьми. А найкращою школою для цього є спільнота, в якій Ісус чекає на кожного. Важливим на дорозі будування спільноти є Слово Боже і відкритість на дію Святого Духа, даного кожному під час Хрещення.

«Оживлює дух, тіло ж не допомагає ні в чому. Дух – ті слова, що їх я вимовив до вас. Вони й життя» (Йо 6, 63).

Слово Ісуса є життям. Прийняти ж Його слова і жити ними допомагає нам Святий Дух, який, якщо Йому дозволимо, діє там, де хоче. Без Слова Божого так само, як і без Тіла й Крові Христа немає Життя!!! Без Слова Божого і щоденної відповіді на нього не бачимо й сенсу спільноти, бо тіло немічне «і не допомагає ні в чому, оживлює Дух». Тому ми, як сини Божі взиваймо Духа Божого, щоб просвітив наші серця й допоміг нам пізнати, чого очікує від нас Господь.

Ісусе, разом з Симоном Петром хочу Тобі сказати: «До кого ж іти нам? Це ж у тебе – слова життя вічного! Ми й увірували й спізнали, що ти – Божий Святий» (Йо 6, 68-69).

Вересень, 2012 р.                                                                                            Іра Кав’юк,

Дім Еммануїла «Вифлеєм»

* * *

ЕТАПИ ДОРОГИ У СПІЛЬНОТІ

(Статтю перекладено з польської мови

З місячника:

«Zeszyty Odnowy w Duchu Świętym»

„Ku wspólnocie”)

Людину можна порівняти до деревця, яке має вирости й стати гарним деревом з добрими плодами. Тоді його вигляд і плодовитість будуть гордістю садівника й принесуть користь людям.

Для християнина найкращим середовищем, в якому він може розвиватися є Церква. Впродовж віків зародилося багато спільнот різного характеру. Це вони, будучи частиною Містичного Тіла Христа, тобто Церкви, є родючим грунтом, який дає умови для зросту та принесення плоду.

Зрілості не досягається відразу. Щоб дійти до повноти фізичного, емоційного чи духовного розвитку, людина мусить перейти через різні етапи. Кожен етап цієї дороги важливий і потрібний. Щоб дійти до мети, треба піднятися на наступну сходинку. Право розвитку є одинакове для всіх, тут немає привілейованих чи вибраних, немає скороченої дороги. Від Божої ласки і нашого зусилля залежить те, скільки часу ми потратимо, щоб пройти цю дорогу.

Варто придивитися до етапів зросту, які властиві кожній спільноті, навіть нехристиянській.

ВІДНАЙДЕННЯ

Це початковий етап життя в спільноті, який може тривати навіть кілька років. Як правило, це час навернення або глибшого пізнання Бога. Людина почувається щасливою, коли досвідчує Божу любов, а у спільноті – людську доброзичливість, якої бракувало їй в повсякденному житті. Спільнота стає тоді, як другий дім. Хотілося б в ній проводити кожну вільну хвилину, навіть важко уявити ситуацію, щоб пропустити якусь зустріч. У цей період людина повністю віддана спільнотовому життю, з «серцем на долоні» звертається до кожного.

Це є час ентузіазму поєднаний, як правило, з ідеалізацією. Часто висловлювання про свою групу є повні захоплення, а кожна критика, що походить з боку сприймається дуже емоційно. Нерідко в серці родиться почуття вищості щодо інших рухів. У лідера й аніматорів бачать лише добрі сторони, а осіб, які мають харизмати трактують як святих й непорочних. Особа має глибоке переконання, що відкрила найкращу й найпевнішу стежку, яка провадить до святості й немає наміру з неї зійти. Жменями черпає з багатства спільноти, охоче користає з реколекцій або інших духовних зустрічей. Частіше, ніж колись (а нерідко й перший раз) береться за читання Святого Письма й духовної літератури. Як губка вбирає в себе кожне знання. Цей період можна порівняти із закоханістю. Є потрібний і важливий. Однак треба пам’ятати, що це лише перший крок, тому не треба його штучно продовжувати.

РОЗЧАРУВАННЯ

Входячи до спільноти й перебуваючи в ній, кожен з її членів має в серці різні очікування й прагнення. В уяві криється ідеальний (часто невідомий образ) життя в спільноті. Раніше чи пізніше мусить наступити конфронтація ідеалу з дійсністю. Тоді зі здивуванням відкривається «друге обличчя» спільноти, на якому знайдеться так багато «рубців та шрамів». На уста натискає багато запитань, а знайдені відповіді заправлені гіркотою. Несподівано спостерігаються якісь недоліки в служінні аніматора чи духовного наставника. Важко повірити, що вони не ідеали, а також люди, схильні до гріха. Скільки в цей час ми бачимо їхніх вад та гріхів. В серці замість радості з’являється смуток і гіркота. А часто й розчарування. Відповідальні за спільноту, а також її члени не виправдали наших сподівань. Слова «брат-сестра», «спільнота», «любов» починають зникати з нашого словника, або ж вимовляються з гіркотою чи іронією.

Якщо в цей же час не затримаємося й не будемо боротися з почуттями, які з’являються в нас, то в наше серце поволі вкрадатиметься знеохочення, гнів, а часом навіть ненависть до конкретних осіб зі спільноти. В цей час «температура» почуттів є дуже висока, але можна пробувати її понизити, виливаючи свої жалі й претензії в розмовах з різними особами. Якщо це відбувається перед довіреним другом, то воно буде дорогою переміни. Проте дуже часто можна зауважити, що співрозмовниками є різні люди, найчастіше не ті, до кого адресовані претензії. Так у спільноті з’являється обмова, яка завжди нищить конкретних осіб, спільноту, а також того, хто починає ці розмови. Обмовляння утверджує прикрі відчуття, які призводять до поступового затвердіння серця, утруднюючи процес пробачення. Людина, яка почувається ошуканою і зраненою закривається в собі, не бере участі в житті спільноти. Не має бажання ходити на зустрічі, думає про зміну групи або має намір вже більше ніколи не ангажуватися в будь-яку форму спільнотового життя. Головною проблемою на цьому етапі розвитку видається грішність важливих людей у спільноті й велика недосконалість групи. Однак справжньою проблемою є те, як ми реагуємо на слабкості братів чи сестер. Все, що відбувається в цьому часі є непросте, однак дуже важливе для особистого розвитку.

Якщо християнин не стоятиме на місці й дозволить провадити себе Святому Духові, то також почне в собі зауважувати багато слабкостей, особливо в служінні. Зі здивуванням ствердить, що він також ранить і то багато осіб, побачить свою малість і слабкість, труднощі в любові тих, з якими творить спільноту. В такий спосіб Святий Дух очищує й прагне, щоб людина наново відкрила в контексті спільнотового життя одну з фундаментальних істин: я – грішник, який здатен до всякого зла. Не лише брати й сестри є слабкі, я також потребую Божого пробачення і любові. Тепер важливо висказати всі свої почуття, жалі, всяке розчарування перед особою, якій довіряю і яка має певне досвідчення Божих доріг. Священик або мудрий друг допоможе відкритися на ласку очищення, стримає перед поспішними висновками й рішеннями. Свої плоди має принести молитва до Святого Духа про світло й відвагу ставати в правді перед іншою людиною.

ПЕРЕМІНА

На цьому етапі очищення триває й надалі, хоч набирає дещо іншу форму. Бог ставить питання, що стосується мотивації мого перебування у спільноті. Чого шукаю? Доцінення, почуття безпеки? Якщо виконаю певне завдання, то чи не очікую вдячності й визнання?

В цей період Бог через зранення, протиріччя, прикрі досвідчення відкриває закутки серця. Зі своїм світлом хоче дійти до темних місць, які раніше не були видимі, прагне перемінити «скам’янілі» простори всередині людини на простір, який пульсує Його життям: «Я дам вам нове серце і новий дух вкладу у ваше нутро. Я вийму кам’яне серце з вашого тіла й дам вам серце тілесне.» (Ез. 36, 26). Так, є бо це час ласки і здатна її прийняти людина тоді, коли відважно шукає відповіді на питання, яких на цьому етапі є чимало. Чи хочу прийняти правду про спільноту? Про себе? Чи хочу дати тій недосконалій групі щось з себе? Чи не є втечею від моїх проблем в родині, на роботі відвідування молитовних зустрічей?

Характерним для попереднього етапу був бунт, неприйняття правди про спільноту і про себе. Цей період є початком процесу прийняття дійсності, в якій живемо. А тому прийняття факту, про те, що не йдеться про особи, які зв’язані між собою і що в кожній з них є добро і зло, темрява і світло, любов і ненависть. Спільнота є грунтом, на якому кожен може без страху зростати й прямувати до визволення укритих форм любові.

Людина вчиться з покорою прийняти правду про себе і тоді легше прийняти обмеження інших. Прагне, як грішник йти до Ісуса разом з іншими людьми дорогою любові. Цей етап є школою пробачення. Починається життя згідно зі словами св. апостола Павла: «Вдягніться, отже, як вибрані Божі, святі й любі у серце співчутливе, доброту, смиренність, лагідність, довготерпеливість, терплячи один одного й прощаючи один одному взаємно, коли б хтось мав на когось скаргу. Так, як Господь простив вам, чиніть і ви так само. А над усе будьте в любові, що є зв'язок досконалості.» (Кол.3, 12-14).

СПРИЙНЯТТЯ

Як правило, під кінець внутрішньої мандрівки дійдемо до останнього етапу розвитку. Наново відкривається спільнота, яка є не лише джерелом, що заспокоює мої потреби, але місцем свідомого служіння. Це спричиняє тому, що особа починає відкривати свої дари, щоб ними збагачувати інших. Ця потреба випливає вже не з пустоти, а з любові (див. Флп 2, 3-4).

Особа висловлює згоду на постійне вмирання свого «я», що найшвидше відбувається в групі. Попередні досвідчення допомогли відкрити, що «смерть егоїзму», який по-різному проявляється, є дорогою до життя в любові. З’являється радикалізм, який призводить до щедрості плодів добрих вчинків. Для цього етапу характерне більше сприйняття як себе самого, так і осіб зі спільноти. Це призводить до постави безперервного вибачення собі та іншим (див. Рим. 15, 17).

Лише тепер наступає свідомий і зрілий вибір спільноти, як свого місця в Церкві. Це є вибір грунту, на якому людина хоче розвиватися, щоб, приносячи все щедріші плоди, служити іншим людям, а Богу, як своєму Отцю віддавати славу.

Труднощі, що є невід’ємним елементом кожної дороги, яка провадить до розвитку, нехай не закриють нам ідеалу спільноти, коріння якої є в Божій спільноті Осіб в Пресвятій Трійці. Нехай цей ідеал нас захоплює і потягує своєю красою. Спільнота подібна до оркестру, який грає симфонію. Кожен інструмент окремо звучить гарно, проте, коли всі грають разом, то один уступає місце іншому у відповідному моменті, а це звучить ще прекрасніше. Спільнота є як парк повний квітів, кущів та дерев. Кожне допомагає жити іншим. А всі разом у своїй гармонії свідчать про красу й велич самого Бога, Творця і садівника.

* * *